Реактивний двигун до… воза

 Школа чекає системної реформи, а не косметичних змін

Перманентний стрес — звичний стан українського вчителя. Фінансове неблагополуччя, юридична незахищеність, постійний бюрократичний тиск, виконання невластивих функцій, застарілі програми, нераціональне навантаження — перелік негараздів і проблем, що здатні зламати будь-яке бажання ефективно працювати. Перевантаженість програм, велика кількість предметів, а як наслідок — хронічна перевтома, втрата здоров'я учнями, котрі хочуть вчитися, і повне несприйняття навчального матеріалу іншими, яких нині більшість. Цю реальність чомусь уперто відмовляються бачити люди, що мають можливості й повноваження змінити ситуацію в освіті. Через багаторічне нехтування освітньою сферою маємо покоління громадян, які не вірять школі, не поважають учителів, не бачать користі в знаннях, не вважають освіченість елітарною характеристикою особистості, що допоможе посісти гідне місце в суспільстві.

Освітня сфера в нашій державі існує не завдяки, а всупереч. Усі роки незалежності фінансування за залишковим принципом спричинило зубожіння більшості загальноосвітніх шкіл і, як наслідок, хронічне відставання матеріально-технічної бази від загальноєвропейських зразків. Низька заробітна плата не сприяє популяризації професії вчителя, а відтак катастрофічно знижується якість вчительських кадрів. Тотальна незахищеність від часто абсурдних претензій батьків призводить до емоційного перевантаження, розчарування й зневіри в обраному життєвому шляху. За таких умов і системи взаємодії учасників навчально-виховного процесу рух уперед неможливий.

Косметичні перетворення ситуації не змінять. Школа деградувала і нагадує хворого в комі, коли всі органи начебто працюють, але він не може рухатися, мислити, говорити. Ситуацію потрібно змінювати кардинально. Великі надії вчительська спільнота покладала на нові обличчя в Міносвіти. Проте їхня діяльність протягом року викликає щонайменше здивування.

Надмірна увага до вищих навчальних закладів. ВНЗ не такі численні, як загальноосвітні школи, вони не дають основи знань і є скоріше наслідком системи освіти І—ІІІ ступенів, ніж визначальним чинником її формування. Без перетворень у загальноосвітніх школах будь-які зміни у вищій школі лише розбалансовують систему, як це вийшло з так званою болонською системою. Пам'ятаєте, як це відбувалося? За кілька місяців зламали стійку систему оцінювання, чим створили хаос, проте відзвітували, що запроваджуємо європейські стандарти. По суті, скопіювавши систему балів, кредитів тощо, скасували напрацьовану роками систему "залікова сесія — екзаменаційна сесія". Чи має це визначальний вплив на підвищення рівня науковості ВНЗ, збільшення кількості справжніх науковців? Аж ніяк. Виходить, що ця зміна є лише косметичною наліпкою.

І чому спочатку було ухвалено закон про вищу освіту? Це нелогічно, адже будинок починають будувати з фундаменту, а не покрівлі. Максимальна увага повинна спрямовуватися на загальну освіту І—ІІІ ступенів, бо саме цей рівень закладає основу освіти дитини. А він у нас найпроблемніший.

Крім того, знову майже повна відсутність учителів-практиків у плануванні й управлінні освітнім процесом, не кажучи вже про відсутність реальних стратегічних перетворень.

Термін "реформа" тут не підходить. Реформа — це лише перетворення. А звичайних перетворень замало. Потрібне перетворення Системи. Не скорочення кількості шкіл і вчителів, не декларативні заяви людей, які навіть не уявляють, що таке сучасна українська освіта. Чотири мільйони учнів і п'ятсот тисяч учителів — це майже 10% відсотків населення держави, і вони мають право вимагати до себе уваги на найвищому рівні.

Особисто для мене є загадкою, чому вчитель в Україні — це майже завжди страдник, який жертвує власним здоров'ям, особистим часом і отримує при цьому мізерну платню? Не потрібно пафосних слів, мучеництва й повсякчасної самопожертви. Вчитель має бути професіоналом. Ми не згодні з твердженням, що вчителі "надають освітні послуги". Надання послуг передбачає створення комфортного оточення за принципом "клієнт завжди правий". Справжній навчальний процес — це складний процес суб'єкт-суб'єктної взаємодії, коли виникають конфлікти, дискусії, суперечності, боротьба поглядів, зіткнення поколінь. Тільки в такій взаємодії формуються творче мислення, критичне ставлення до оточення, здатність аналізувати, обстоювати власну думку. Головне завдання вчителя — створити освітній простір, в якому учні повинні чітко зрозуміти три речі: 1) навіщо я це вивчаю, 2) як я це вивчатиму, 3) як я застосую здобуті знання.

Тож яким має бути перший крок до реальних змін? Вважаю, що лакмусовим папірцем стало б скасування інституту методичних кабінетів та інститутів удосконалення вчителів.

Основою успішної роботи будь-якої державної інституції є чітка організація. Реальні зміни в освіті почнуться тільки тоді, коли ефективно організуємо територіальний освітній простір. Що це означає? На сьогодні між школою і Міністерством освіти є цілий лабіринт установ: методичні кабінети (в кожному районі), інститути вдосконалення (в кожній області), обласні департаменти освіти, районні управління освіти. Тепер порахуємо: в Україні 490 районів і 24 області. Отже, це 490 методичних кабінетів, 490 районних управлінь освіти, 24 інститути вдосконалення, 24 обласні департаменти освіти. Це понад десять тисяч чиновників, які не беруть прямої участі в навчальному процесі, а тільки ускладнюють його численними конкурсами, директивами, звітами, наказами, що часто відрізняються не тільки між областями, а й між сусідніми районами. Це створює непотрібне бюрократичне навантаження, безкінечні перевірки, відволікає вчителя від виконання його безпосередніх функцій. Виходить так, що, закінчивши ВНЗ і маючи вищу освіту, вчитель до кінця своєї кар'єри отримує кілька сотень "наглядачів", кожен з яких має своє бачення викладання того чи іншого навчального предмета. Це дезорганізує і заважає власному творчому й науковому пошуку. У світлі сучасної адміністративної реформи всі ці методичні кабінети, інститути вдосконалення, департаменти й управління є неефективними і такими, що лише перешкоджають ефективному менеджменту й моніторингу освітньої сфери. Позбувшись їх, ми максимально спростимо комунікацію між міністерством і школами, звільнимо вчителів від бюрократичної роботи. При цьому вивільниться частина бюджетних коштів, які можна спрямувати в реальний освітній сектор.

Хтось може запитати: а як же вдосконалення професійної майстерності вчителя? На це досить проста відповідь: у кожному обласному центрі є педагогічний університет або інститут, на їхній базі і слід підвищувати кваліфікацію вчителів.

Отже, перший крок — маємо впорядкувати територіальну структуру освітньої сфери скороченням неефективних управлінських утворень.

Головною територіальною одиницею освітнього простору має бути школа. Школам слід надати максимальну самостійність, передусім фінансову. А це — власний бюджет, рахунок, формування витрат на конкретні потреби конкретної школи. Усе це неможливо без підтримки на державному рівні. Освіта — це стратегічний складник, який разом з армією, спецслужбами, державним управлінням визначає рівень життєздатності держави. Ставлення до освіти свідчить про ставлення до майбутнього держави. Освіта потребує не красивих слів, а серйозних інвестицій. Фінансування за залишковим принципом зведе нанівець найкращі й найефективніші реформи. Кому цікаво, в Мережі дуже легко знайти інформацію про те, яку частину ВВП витрачають на освіту держави, на які хочемо рівнятися.

Цілком логічно, що другий крок — це інвестиції в освіту.

Дуже прикро, що у сфері освіти від самого початку незалежності не було стратегічного бачення розвитку. Немає його й донині. Маємо на увазі чіткий довгостроковий план, а не хаотичне запозичення елементів з різних освітніх систем. "Дванадцятибальна" реформа В.Кременя мало що змінила в самому підході, бо однаково шкала оцінювання залишилася рейтинговою, але при цьому нівелювалося поняття незадовільного результату навчання.

Серед останніх реформаторських пропозицій — запровадження дванадцятирічної освіти й відокремлення різних ступенів навчання. Але це не змінить ситуації. З однієї причини — ми беремо за зразок освітні системи постіндустріальних високорозвинених країн. Проте не забуваймо, що освіта еволюціонує разом із суспільством і державою. Західноєвропейські й північноамериканські моделі є ефективними тільки в їхньому типі суспільства й ментальності. Вони подолали довгий шлях трансформації разом з населенням, поступово виховуючи і змінюючи цілі покоління. Переймаючи повністю або частково їхній підхід до навчання, ми, образно кажучи, намагаємося причепити реактивний двигун до воза і ще й дивуємося, чому останній розвалюється.

Який же вихід? Переймати досвід країн, що розвиваються, тих, що здійснили якісний прорив. Зразком може бути, наприклад, Сінгапур. Але тільки зразком, а не об'єктом сліпого копіювання. У стратегії розвитку освіти мають бути чітко визначені етапи її трансформації з контролем стану реалізації і постійним соціологічним аналізом якісних змін. Щоб не бути голослівним, пропоную технологію початкової трансформації освітнього простору, яка стала б запорукою поступального розвитку не тільки освіти, а й усього суспільства.

Маємо усвідомити — кожна освітня система є продуктом певного часу, місця, суспільної ситуації. У процесі створення ефективної освітньої системи немає місця філософствуванню відірваних від життя і школи теоретиків. До діла мають узятися практики, створюючи міцний і пластичний механізм, здатний постійно оновлюватися, відкритий для вдосконалення відповідно до вимог часу. Головним завданням освітньої системи нині має стати створення, відбір, накопичення — називайте як хочете — критичної маси майбутньої інтелектуальної еліти суспільства. Потрібен локомотив, який потягне за собою й решту населення. Для цього потрібен відбір, чітке оцінювання, ситуація, коли не досягти певного рівня освіченості буде неможливо. Саме цьому завданню має підпорядковуватися робота освітнього простору на початковому етапі. І тому нам не підходять надліберальні моделі високорозвинених суспільств, де критичну масу інтелектуальної еліти вже нарощено і завдання школи — формувати толерантний, спокійний середній клас для життя в комфортному суспільно орієнтованому соціумі.

Нижче — основна суть проекту пропонованої технології.

Пропаганда елітарності освіти

В умовах тотальної люмпенізації суспільства дуже потрібна масована інформаційна атака, яка б зменшувала привабливість "бравого" двієчника на тлі "затурканого ботаніка".

Мотивація до навчання

Склалася парадоксальна ситуація: вчителі примушують учнів учитися. Учні не розуміють, навіщо їм це. Іншими словами, зникла мотивація. У нас є два шляхи: або продовжувати "гуманізацію", яка перейшла в дезорганізацію й анархізацію освіти, або створити умови, за яких не досягти певного рівня знань, умінь і навичок буде неможливо. Мій вибір — другий варіант. Але він можливий тільки як результат низки кардинальних перетворень в організації навчального процесу. Насамперед — слід зменшити навантаження на учнів, скоротивши кількість предметів. На сьогодні фізичне навантаження і час перебування учнів у школі не відповідають їхнім віковим фізіологічним особливостям. Як наслідок — діти втрачають здоров'я, стають апатичними, не мають часу на дозвілля. Вирішити проблему просто — слід відібрати фундаментальні дисципліни, які становлять основу певного рівня освіченості. Як це реалізувати на практиці?

Покажемо комплексну технологію зміни діяльності вчителів і учнів на прикладі середньої і старшої школи.

1. Замість програм на кожен предмет потрібно створити державний стандарт знань, умінь і навичок, яких повинен набути учень у результаті вивчення того чи іншого предмета. Чим відрізняється державний стандарт від навчальної програми? Програма регламентує, що вчити і як. Вона не залишає вибору для організації навчального процесу. До того ж дуже часто програми складають не практики, а теоретики від освіти, які не мають уявлення про особливості викладання навчального предмета в реальній загальноосвітній школі. Програма є досить консервативним документом, зміни до якого часто перевертають навчальний процес з ніг на голову. В освіті головне результат, а не шлях його досягнення. Проведемо аналогію зі спортом: у бігу, стрибках, штовханні ядра або молота є перелік результатів, яких потрібно досягти, проте не вказується, яким способом. Так само має бути в освіті — дати можливість учителям використовувати будь-які методики і технології, що приносять результат.

2. Як здійснювати моніторинг навчального процесу? Наприкінці навчального року проводити тестування за типом ЗНО з кількох фундаментальних дисциплін. За його результатами учні переходитимуть у наступний клас або залишатимуться в попередньому для повторного проходження навчального курсу. Це створить основу для якіснішого засвоєння матеріалу.

3. Стосовно старшої школи. Можна пристати на пропозицію запровадити дванадцятирічну освіту, однак не тому, що просто хочемо, щоб у нас було, як у Західній Європі. Три роки старшої школи можуть бути хорошим стартовим майданчиком для остаточної профорієнтації і реальної підготовки до вступу у ВНЗ. Але тільки за умови, якщо відбуватиметься відбір. Як це має працювати? Після 9 класу учні складають тести у формі ЗНО з чотирьох-п'яти предметів. До старшої школи переходять лише ті, в кого середній результат, скажімо, 8 балів. Інші, в кого результат нижчий, продовжують навчання у професійно-технічних закладах. Таким механізмом ми досягнемо двох цілей: по-перше, у старшій школі навчатимуться тільки ті, хто може і хоче вступати до ВНЗ; по-друге, поліпшиться якісний склад абітурієнтів.

4. У старшій школі вивчати не більше ніж п'ять предметів. Чому саме п'ять? За три роки учень повинен ґрунтовно підготуватися до вступу й навчання у ВНЗ. А отже, до складання ЗНО. Обов'язкові — українська мова й література, історія України, і ще три предмети учень може вибрати відповідно до своєї майбутньої спеціалізації. Власне, відповідно до вибору й потрібно формувати класи: фізико-математичний, гуманітарний, природничо-географічний тощо. Для вивчення вибраних предметів доцільно запровадити пари — за аналогією з ВНЗ. З одного боку, це спростить підготовку домашнього завдання, з іншого — наблизить до режиму університетів, що полегшить адаптацію після вступу.

Звичайно, це принципи, які потребують технічного опрацювання й практичної адаптації. Проте залишається гальмо, яке зведе нанівець усі починання, — фінансування. Ставлячись прагматично до українських реалій, розуміємо, що значних фінансових потоків в освіту не спрямують. Заявлена нині оптимізація підпорядковується єдиній меті — заощадженню коштів. Це шлях у нікуди. Неможливо створити ефективну освіту без інвестицій. Усі ми вражені тим, як волонтери ще й досі практично тримають на своїх плечах наші Збройні сили. Та тільки ніхто не завважив, що освіта живе так уже двадцять п'ять років. Волонтерами виступають батьки, вчителі, небайдужі підприємці, які за свої кошти ремонтують, оснащають, підтримують школи. Так можна животіти, але не жити й розвиватися. Хоч би що казали "зверху", головним мотиваційним чинником роботи вчителя буде заробітна платня.

Деколи закрадається крамольна думка: а може, владі так вигідно — плодити люмпенів, які позбавлені здатності критично мислити, які легко ведуться на примітивні популістські картинки? Рай для вітчизняних політтехнологів. І для ворожої інформаційної війни. Армія, спецслужби — це перший рубіж оборони, проте школи й учителі — останній. Зруйнований тил не залишає шансів фронту.

Спостерігаю за метушнею навколо створення нової поліції. Найвдаліша реформа! Найбільша увага до, як не крути, карального органу. Оптимістичні звіти, інтелектуальні промови "варягів" з легким кавказьким акцентом. Чомусь згадав "залізного канцлера" Бісмарка: хто заощаджує на школах — будуватимете тюрми. Може, це і є геніальна стратегія? Може, тому й заробітна платня поліцейського втричі більша, ніж учителя?