Освітянська рулетка: хто зірве банк?

Нещодавно Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України оприлюднило нові типові навчальні плани для 5–9 класів загальноосвітніх шкіл, проект яких викликав бурхливу реакцію в суспільстві  (див. DT.UA, №№ 6, 7, 2012 р.) .

Сталося це без зайвої помпезності: гучних прес-конференцій для обраних журналістів та публікацій схвальних відгуків директорів шкіл, більшість з яких, як завжди, стане в стійку «струнко» і кинеться впроваджувати в життя черговий витвір чиновників від освіти. Відсутність помпезності, мабуть, можна пояснити шоком, який ще не пройшов у чиновників від того, що батьківська, експертна і краща освітянська громадськість гостро засудили проект цих навчальних планів, особливо в частині спроб маргіналізувати вивчення української історії та мови.

Превентивна реакція громадськості виявилася дієвою. Реформатори змушені були відмовитися від певних намірів і до остаточної редакції навчальних планів внесли деякі зміни. Так, розробники збільшили кількість годин, що відведена на вивчення української мови та літератури; в навчальних планах збережено історію України, школам делегували право перерозподіляти години «всередині галузі» та «між галузями». Щоправда, не забули в «розподілі» себе: дозвіл (а це досить тривала і достатньо коштовна процедура) на такий перерозподіл потрібно отримати або в чиновників обласних управлінь освіти, або в міністерстві. Бо ж лише реформатори з висоти своїх посад, очевидно, краще бачать, як і що повинні вивчати діти в школі. Та й сам «перерозподіл», якщо уважно аналізувати сітку годин у кожному з восьми варіантів навчального плану, зробити буде практично неможливо…

Але залишимо дифірамби: розробники навчальних планів їх проспівають самі собі ще не раз. Спробуємо подивитися на цю проблему з іншої точки зору.

У чому полягала необхідність запроваджувати нові навчальні плани взагалі? Чим ті, якими користувалися до сьогодні, стали поганими? Тим, що вони раптово «застаріли» після того, як окремі народні депутати вкупі з очільниками профільного міністерства вирішили відмовитися від 12-річного навчання в середній школі? Дарма, що на цей перехід затратили мільярди… Чи, можливо, тим, що запровадження нових навчальних планів дозволить поставити ще одну «галочку» в списку так званих реформ в освітній галузі? А, можливо, й тим, що нові навчальні плани (насправді дещо модифіковані старі) вимагатимуть додаткових мільйонів на підручники, комп’ютери, шкільні автобуси, закупівля яких успішно (не для системи освіти, а для чиновників) провадиться уже багато років поспіль? І таких риторичних запитань можна сформулювати чимало.

Єдине, що відомо достеменно: жодного серйозного моніторингового дослідження якості підготовки учнів за діючими навчальними планами, яке б підтверджувало ідею необхідності їхньої заміни, в Україні не провадилося. Немає результатів широкомасштабного і багатоаспектного вивчення думки батьківської громадськості щодо ефективності та якості навчання в загальноосвітній школі, діючих навчальних планів. Результати зовнішнього оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів, яке в Україні провадиться уже п’ятий рік поспіль, жодного разу ґрунтовно не аналізувалися та не узагальнювалися. Так, як і результати міжнародного порівняльного дослідження TIMSS-2007. Упевнені, що така ж доля чекає й результати дослідження TIMSS-2011, на проведення якого ледве нашкребли коштів. Не кажемо вже про те, що Україна є однією з небагатьох держав світу, яка відмовляється брати участь в таких міжнародних порівняльних дослідженнях, як PISA, PIRLS, CIVIC, SITES. Хоча, наприклад, Росія уже упродовж багатьох років подібні дослідження широко практикує у своїй освітній системі…

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що запровадження «нових» навчальних планів є не чим іншим, як черговим волюнтаристським рішенням освітніх керманичів, яке українським платникам податків обійдеться в чималу суму. Між іншим, за двадцять років незалежності це далеко не перша спроба змінити навчальні плани загальноосвітніх шкіл. Навіть складно порахувати, скільки їх було. Але яких результатів освітня система держави досягла в результаті попередніх реформацій — відомо всім. То ж жодних підстав сподіватися те, що іншим буде результат від запровадження навчальних планів зразка 2012 року, немає.

На чому ґрунтується такий висновок? Насамперед ідеться про відсутність будь-якого наукового обґрунтування, підтвердженого результатами широкомасштабних досліджень, необхідності запровадження нових навчальних планів, додаткового вивчення іноземної мови, збільшення кількості годин на інші предмети. У будь-якому випадку широкому загалу воно невідомо. Натомість ще більше зросло число одногодинних курсів — споконвічної ахіллесової п’яти української школи. Кожен практикуючий вчитель підтвердить, що досягти доброго результату, зустрічаючись з учнями один раз на тиждень на уроці, неможливо. Але ж то учитель, а не чиновник…

Більше того, не зайвим було б повідомити платників податків, тобто українське суспільство, про вартість цієї «новації» і відверто сказати, наскільки буде готовий наш бюджет у найближчі роки забезпечити фінансування ідей, що народилися в головах чиновництва. Адже чи не єдиною причиною відмови від завершення переходу української школи до європейської 12-річної моделі людьми, які дотепер керують освітою, було названо не її неефективність, а саме відсутність бюджетних коштів. Не зайвим також було б провести й дослідження стосовно того, як відіб’ється на стані здоров’я п’ятикласника 30-годинний п’ятиденний навчальний тиждень. Чи не забагато 11–12-річній дитині щодня відсиджувати шість уроків?! А учню 9-го класу — щоденно сім й одного дня — вісім уроків?! Адже вже сьогодні медики б’ють на сполох — серед юнаків, котрі закінчують школу, здорових практично немає. Давно пора формувати новий розділ у класифікації хвороб — дидактогенні.

Не думаємо, що до 1 вересня 2013 р. (починаючи з цього дня мають бути запроваджені нові навчальні плани для учнів п’ятих класів) чи, навіть, до 1 вересня 2017 р. (запровадження їх для учнів 9 класу) в українській освіті відбудуться суттєві зміни в кадровому чи матеріальному забезпеченні. Адже головне для якісної освіти не те, скільки предметів і в якому обсязі вивчати, а як це робити. Бо ж можна передбачити навчальними планами вивчення й трьох іноземних мов чи запровадити щодня кілька уроків інформатики або фізкультури. Папір стерпить усе. Та й учителі хоч потай і ремствуватимуть в учительських, але тягти плуга не кинуть: бо ж з’являються додаткові години тижневого навантаження та й сила звички тяжіє.

А от щодо оновлення педагогічних колективів, появи в них нових фахівців, насамперед із іноземних мов, фізкультури, інформатики, то це вже проблема. Бо за сьогоднішню зарплату молоді педагоги, якщо й підуть до школи, то лише за крайньої потреби. Що ж стосується молодих учителів іноземних мов, кваліфікованих учителів фізкультури, а тим більше спеціалістів з інформаційних технологій, то вони, не працюючи в школі, зможуть десь-інде заробити набагато більше, а не так, як у одній із областей України, де середньомісячна заробітна плата шкільного педагога, за даними дослідження, проведеного МБО «Центр тестових технологій і моніторингу якості освіти», у 2011 р. не перевищила й 2000 грн. У цьому контексті не зайвим буде згадати, що у країнах — членах ОЕСР ще у 2009 р. середня річна заробітна плата вчителів початкової школи із 15-річним стажем роботи становила 38 914 дол., учителів старшої школи із 15-річним стажем — 43 711 дол. Але навіть з подібними зарплатами педагогів багато країн — членів ОЕСР не можуть дозволити собі таких навчальних планів, як в Україні. Особливо загрозлива ситуація із забезпеченням загальноосвітніх шкіл учителями іноземної мови.

Натомість профільне міністерство, затверджуючи нові навчальні плани, не знайшло нічого іншого, як у пояснювальній записці до них вказати, що однією з двох обов’язкових іноземних мов, які мають вивчатися у школі, «може бути будь-яка іноземна мова або російська чи інша мова національних меншин», хоч у проекті чітко акцентувалася увага саме на англійській мові… Але ж не варто забувати, що фахівців із російської мови у школах також уже обмаль, бо їх в останні роки педуніверситети практично не готували, а тих, хто залишився від СРСР, стільки разів за двадцять років перекваліфіковували, що багатьом уже однаково, який предмет викладати. Особливо в сільській школі.

Зважаючи на власний багаторічний досвід роботи в освіті, маємо зазначити, що запровадження нових навчальних планів вимагає суттєвих змін у матеріально-технічному забезпеченні школи. Але як воно може змінитися до дня «ікс» (1 вересня 2013 р.), коли в Україні є області, де на капітальні видатки для загальноосвітніх шкіл у 2011 р. було затрачено усього 0,1% від загальної суми освітянського бюджету? Або як можна розширювати викладання інформатики в школах, коли в сьогоднішньому арсеналі педагога налічується лише близько 150 найменувань необхідних програмних педагогічних засобів, схвалених профільним міністерством, для системної підтримки навчального процесу та майже половина сільських шкіл не можуть ефективно користуватися мережею Інтернет? Про спортивні зали і майданчики, наявність спортивного обладнання та, навіть, тих же м’ячів уже писано й переписано. Але віз, як кажуть, і досі там.

То ж і виходить, що запровадження нових навчальних планів на ділі виявляється своєрідною освітянською рулеткою. Начебто грають усі, і всі в однакових умовах. Але немає сумнівів у тому, що банк зірвуть освітянські чиновники вищого рангу. Цей виграш виявиться у додаткових тендерах на підготовку і видання підручників, придбання комп’ютерної техніки; проведенні процедур узгодження перерозподілу годин у робочих навчальних планах; формуванні та розподілі державного замовлення на підготовку вчителів; фінансуванні діяльності усіляких робочих груп, експертних комісій тощо. Але найголовніше — політичні та моральні дивіденди, адже «реформування» освіти триває.

Серед тих, хто програє, як завжди, опиняться платники податків, які одночасно є й споживачами освітніх послуг, а також виконавці волі освітянського чиновництва. Йдеться про рядових освітян, учнів та їхніх батьків. Якщо для перших запровадження нових навчальних планів означає постійний стрес, роботу в умовах невизначеності та за мізерну плату, то для останніх — суттєве перевантаження, шкоду фізичному та психічному здоров’ю і… додаткові витрати для сімейного бюджету. Бо багато за що через введення нових навчальних планів доведеться платити батькам школярів. Однак, ставки зроблені. Гра в освіту триває?