Що не так з українською вищою освітою?

Щороку нагромаджуються сотні розгорнутих публікацій на тему проблем і реформ в українській освіті загалом, і вищий – зокрема.

Івана Вакарчука лаяли за націоналізм, Дмитра Табачника – за москвофільство, Болонську систему – за демагогічність і зниження ваги оцінок, тестування – за узагальнення і підрив авторитету середньої школи, тощо. Всі сторони, здається, вислухано, всі образи прийнято до відома, але прогрес рухається освітою подібно до волів у болоті. Мабуть, справа в тому, що в «освітньому» питанні вочевидь не вистачає щирості та вже давно розроблено витончені практики окозамилювання, забалакування та імітації діяльності. Втім, гадаю, не слід усю відповідальність за стан справ покладати на дистрофічні плечі освітнього чиновництва та університетських адміністраторів. На мою думку, головних проблем є сім, і всі вони, на жаль, взаємопов’язані.

Державне замовлення

До честі поточного міністерства, кількість відомств, що формують державне замовлення у 2010-12 рр. все ж помітно скоротилося. Тим не менш, середньо- та довготермінове планування пропозиції відповідно до прогнозів попиту так і не з’явилося. Таким чином, пропозиція формується стихійно, а це означає, що сенс років, проведених у виші, фактично приречений на суттєву девальвацію.

Зрозуміло, що вища освіта давно перетворилася на специфічний високодохідний бізнес, як офіційний, так і тіньовий (важко оцінити, який сектор більший) з «надання освітніх послуг».

Політична функція цієї гігантської галузі – соціальна стабільність, що проявляється у тезах на кшталт «тримати молодь подалі від вулиці» та «створювати які-не-які робочі місця» (в самій галузі).

Але виклик «демографічної ями» та бюджетних дефіцитів уже довели, що галузь – колос на глиняних ногах і та глина уже потріскалася.

Що робити?

Сконцентрувати державне замовлення для бюджетного сектору в єдиному відомстві, створити в Мінекономіки підрозділ, здатний прогнозувати потребу бюджетного сектору в кваліфікованих робочих руках і змиритися із реальними цифрами (зрозуміло, що вони сумні).

Третьою стороною може виступати вже існуюча Рада роботодавців, що надавала би свої прогнози стосовно приватного сектору (хіба він давно не переважає?).

Політизація автономії

Новий закон про вищу освіту застряг десь у лобістсько-бюрократичних траншеях нудних багатоходовок між відомствами виконавчої та законодавчої влади. Сам по собі законопроект непоганий, хоча його критикують ті чи інші групи з власних, можливо, небезпідставних (не беруся оцінювати) міркувань.

Питання ось в чому – чи готові виші до автономії і що вона має означати? Чи готові виші отримувати від держави лише плату за навчання студентів-бюджетників? Чи не здуються навіть найбільш брендові університети (хоч «національні», хоч «транспланетарні»), коли треба буде знаходити гроші геть на все інше? А як проконтролювати, щоби і без того сумнівна система «остепеніння» не пережила раптовий вибух, надування чергової бульбашки масового «озахищення» і швидкий занепад під навалою скандалів? На перше питання хотів би відповісти так – не можна навчитися плавати без спроб утриматися на воді, на друге – трохи згодом.

Гіперінфляція дипломів і ступенів

Девальвація дипломів і ступенів, особливо у гуманітарній сфері (англ. Arts and Social Sciences) не є лише нашою проблемою, а мабуть, світовою. Але в нас вона постала дуже гостро.

Так сталося тому, що за радянських часів чимало спеціальностей було глибоко ідеологізовано і частково носії тих знань виявилися неадекватними до умов ринкового капіталізму та змагальної політичної системи. Відбулася своєрідна компенсація – заробляючи гроші, вищі навчальні заклади видали «на-гора» стільки гуманітаріїв, що на вулиці ризикуєш щосекунди наштовхнутися якщо не на юриста, то на психолога чи політолога, часто -- безробітного, і звичайно зустріти дипломованого гуманітарія за барною стійкою, чи на охороні чи в якості круп’є в казино.

Частково гостроту питання може зняти поточна участь України у європейських програмах, що стимулюють розробку Рамки професійних кваліфікацій. Така робота проводиться. Приклад необхідно брати з Данії та Німеччини, де цей історичний проект (розпочатий через занепад професійно-технічної освіти) фактично завершено.

Але це лише частина проблеми.

Відсутність визнання дипломів і ступенів у ЄС

З вищенаведеного, мабуть, уже зрозуміло, що наш «ринок освітніх послуг» надзвичайно перегрівся. Допоки існуватиме подібний об’єм держзамовлення і рівень вимог до здобуття офіційного робочого місця, dance macabre із кількістю навчальних закладів триватиме. Українські батьки та діти поступово розумнішають, і соціопсихологічна «аксіома», що допомагає бізнесменам від совіти заробляти гроші, а саме «дитина має вчитись», почала послаблюватися.

Зарадити ситуації, крім змін бюджетних практик, може лише позитивна дискримінація, для чого ЄС надає потужний інструмент, а саме ENQA – Європейську мережу кваліфікаційних асоціацій. Печатка ENQA на дипломі означає, що він визнається на території гігантського ринку – всього ЄС, хоча ті чи інші додаткові, але суто технічні умови можуть існувати.

Членство у ENQA вимагає наявності незалежного від держави, але визнаного нею національного оператора у сфері підтвердження кваліфікацій. Саме тут справа і зайшла у глухий кут, адже зрозуміло, скільки саме вишів здатні отримати об’єктивно схвальну оцінку своїх програм незалежним арбітром.

Звідси й продукування міфів, яка чудова у нас насправді освіта, але «ворогі злії» заздрять, бояться і через конкуренцію не визнають. Це звучить досить смішно, бо випускники вишів країн ЄС не стоять у черзі біля кордонів України, мріючи про українську нострифікацію.

Дещиця українських ВНЗ рятується від остаточного загрузання у морок «сірої зони» програмами подвійних дипломів із вишами з країн ЄС – і їм варто аплодувати, хоча технічно це, зрозуміло, не цукор.

Важливо усвідомити – на сьогоднішній день визнання українських дипломів та ступенів у ЄС є демагогію, «розводом для приезжих». Серйозні напрацювання відносно ступенів існують хіба що у стосунках із Францією (т. зв. «сертифікатів відповідності»).

До речі, Французька республіка зробила найбільше для створення розмаїття програм подвійних дипломів із Україною, за що їй варто подякувати (але, з іншого боку, має тут серйозні інтереси в енергетиці, сільському господарстві, тощо).

Поганий рівень викладання мов

Просунутися далі на шляху перекладу наших навчальних програм світовими мовами (насамперед, англійською) нам заважає досить низький рівень – загалом – викладання мов. Рятують невеличкі приватні школи та курси, можливість тривалих стажувань за кордоном. Ця проблема, втім, не може вирішуватися у відриві від решти, але на шляху інтеграції до ЄС, і ширше, до світового ринку наукового виробництва і ринку праці, вона буде пом’якшуватися. Тим не менш – див. епіграф.

Низька оплата викладачів

Зрозуміло, що допоки викладачі офіційно належатимуть до люмпенізованої частини громадян, житимуть вони іншими заняттями, або хабарами, формуючи тіньові угруповання перерозподілу ренти. України потрібно визначитися – або викладач державного за статусом власності ВНЗ є держслужбовцем і частиною вертикалі державної служби, чи геть усі працюють за контрактом, але це їхня справа, який контракт укладати – раз, і мусить бути можливість створювати справжні, а не напівфіктивні профспілки – це два. Потрібно усвідомити таку річ – частково викладачі теж винні у своєму соціальному статусі, бо, як і решта суспільства, слабко організуються, не мають до себе поваги, не здатні поставити на місце аж ніяк не власника університету, а простого державного менеджера, адже кандидатура його узгоджується, а не є самоврядною. До речі, справді самоврядно обраного керівника – повернути у реальність було би ще простіше. Але це питання – оплата праці – може вирішуватися знов-таки комплексною програмою реформування. Прості «підвищення» нічого і ніколи не виправлять.

Відсутність справжнього студентського самоврядування

Цікаво, що обговорюваний до сих пір законопроект містить розширення можливостей самоврядування. Але допоки студентські спілки левовою частиною фінансуватимуться не самим студентами через внески та власні бізнеси, а житимуть за рахунок держави, державних ВНЗ чи грантів, серйозного впливу на студентське життя та політику вишів вони не матимуть, залишаючись організаторами «дискарів» чи сервільним, але нікому не потрібним «комсомолом», застарілим за формою і змістом.

Висновки

Підсумовуючи, можна сказати, що стрижень занепаду української вищої освіти – це її архаїзм, причому в умовах надприбутковості (як офіційної, так і тіньової) цієї галузі. У 2000-2010-х рр.. робилися безсистемні спроби десь підмалювати, десь «покращити» стан справ. Але масова втеча абітурієнтів у сусідні країни-члени ЄС, де ситуація значно краща, змушує нарешті чесно відповісти собі на питання, які проаналізовано вище. І відповісти собі – скільки ще часу відведено на «ламання комедії»?